Розгадана історія власника довоєнної фабрики металу
Багато людей зробили свій внесок у розвиток міста Львова і надовго залишили по собі свій слід. Саме завдяки цим архітекторам, міським планувальникам, інженерам, підприємцям, майстрам, будівельникам і робітникам ми маємо прекрасну архітектуру, викладені бруківкою вулиці, інфраструктуру та парки, якими ми досі користуємося і які любимо.
Архітектурна і фізична спадщина, яку вони створили, яскраво свідчить про багатокультурне минуле міста. Люди, які будували все це, належали не лише до різних професій, але й до різних етносів і релігій: від італійців та австрійців до поляків, євреїв і українців.
В кінці XIX – на початку XX ст. на декількох заводах міста виготовляли металеві вироби, будівельні матеріали, чавунні прикраси та елементи архітектури. І сліди, які вони залишили по собі – буквальні, адже їхні назви штампували на продукції. Вибиті в мармурі, витиснуті в цементі, вигравірувані в металі, чи написані на кераміці, ці знаки виконували функцію реклами, а також свідчили про якість.
Однак, якщо ці написи ще й досі можна відшукати у закутках міста, то люди і фірми, які їх створили, вже давно відійшли у небуття. Друга світова війна та її наслідки вбили, або вислали багатьох власників фірм, а самі фірми були закриті, або конфісковані радянською владою. Як наслідок, історії і долі багатьох людей сьогодні невідомі у Львові.
Написи оживають
Одним із тих, хто залишив у Львові свій слід, був Болеслав Словік (Bolesław Słowik), польський інженер і власник львівської фабрики металевих виробів. Я зустрічала його ім’я переважно у вигляді напису “inz. Słowik” (“inz.” скорочено від “inżynier,” з польської “інженер”), викарбуваного на каналізаційних люках та водостічних решітках. Однак його ім’я було просто одним з багатьох, на які я натрапляла під час своїх урбаністичних досліджень. Воно не мало для мене жодного значення. Я нічого не знала про цього чоловіка, ким він був і як склалася його доля. Я просто виклала кілька фото його каналізаційних люків на своєму блозі у статті, у якій я писала про історичні каналізаційні люки. І на цьому історія завершилася. Принаймні, так думала я.
Тому минулого року для мене було великою несподіванкою, коли мені написала внучка інженера Словіка Барбара Урбановіч (Barbara Urbanowicz), яка випадково натрапила на мій блог. Вона запитала, чи не маю я більше інформації про Болеслава і його продукцію. Для мене це було так, немов би Болеслав вернувся до життя. Я усвідомила, що кожен зі всіх тих людей, які будували місто, має свою власну історію. І хоча про долі більшості з них я, мабуть, ніколи не дізнаюся, але у випадку з Болеславом мені пощастило. Я мала можливість дізнатися, що з ним трапилося і навіть особисто познайомитися з його прямим нащадком.
Незважаючи на те, що відстань і час відділяли Барбару від місця, де жив і працював її дідусь, і більше того, вона ніколи з ним не бачилася, однак вона все рівно часто про нього думала і продовжувала досліджувати його життя і зберігати живу пам’ять про нього. Вона радо поділилася зі мною всією інформацією, яка в неї була про нього. І тепер, кожного разу, коли я проходжу попри його люки, я відчуваю особистий зв’язок з цим місцем, з цією людиною, і з минулим Львова.
Інженер Болеслав Словік і його фабрика
Болеслав Словік народився у Львові у 1889 році, був хрещений в церкві Святої Марії Магдалини, і виріс на вулиці Сапєги 7 (нині вул. Степана Бандери). Він ходив до гімназії Яна Длугоша, а потім вчився на інженера у Львівській Політехніці. І те і інше знаходилося за крок від його дому.
До того, як заснувати своє власне підприємство, він займав високу посаду на фірмі Феррум (Ferrum), де він окрім виконання інженерних завдань, займався лобіюванням інтересів компанії. Болеслав брав участь також і в науковій діяльності. Він виступав з доповідями на зустрічах Польського політехнічного товариства (1926) і Польського економічного товариства (1936) (джерело Львів po polsku).
Цей досвід він пізніше використав для своєї власної компанії, яку започаткував близько 1931 року. Його фабрика розташовувалося на вулиці Жулкевській (нині вул. Хмельницького). Окрім каналізаційних люків та водостічних решіток там також виготовляли металеві нівелірні марки.
Фабрика збереглася і до нині. В радянські часи вона стала частиною трамвайно-тролейбусного тресту, а зараз за цією адресою житловий будинок.
Каналізаційні люки Словіка
Фабрика Словіка виготовляла декілька видів металевих каналізаційних люків і водостічних решіток. На всіх виробах стояло маркування “Inz. Słowik”. Багато з цих предметів досі можна побачити на вулицях Львова, від центральної частини, до віддалених історичних передмість.
Inz. Słowik Lwów
Kanalizacja M. Lwowa – Inz Słowik
Inz Słowik 1939 – Inz Słowik Lwów
Родина Словіка та його доля
Болеслав одружився з Зофією Надаховською (Zofia Nadachowska) у Станіславові (нині Івано-Франківськ) у 1919 році. У них було двоє дочок: Кристина, народжена 1927 року і Ганечка.
Сім’я проживала в будинку біля фабрики. Також Болеслав володів величезним заміським маєтком у Грузятині на Волині, на якому винаймав багатьох працівників. Сім’я часто проводила там час влітку. Племінник Болеслава Францішек Надаховскі (Franciszek Nadachowski) згадує свої відвідини маєтку Словіків. Він пише, що дядько Болек був добряче високого зросту, любив проводити час з дітьми і викидувати всякі штуки. Він також любив співати французькі оперети (особливо з «Орфея і Еврідіки»).
Під час Другої світової війни дружину Болеслава і обидвох його доньок схопили на станції Підзамче у Львові і відправили у вагоні для худоби на каторжні роботи у Семипалатинськ, Казахстан. Сам Болеслав був арештований НКВД і провів рік у в’язниці №1 у Львові, перш ніж йому присудили висилку в ГУЛАГ у Казахстані. Він і Ганечка померли. Його дружина і дочка Кристина опинилися у Великобританії.
Свідчення дочки Словіка про його долю
Дочка Кристини, Барбара, яка проживає у Великобританії, віднайшла у архіві Інституту Гувера свідчення своєї матері, коли тій було 15 років, яка в деталях описує, що трапилося з сім’єю Словіка в жахливі роки війни.
Це переклад допису з журналу:
Кристина Словік
30 грудня 1942
Клас VIa
СТОРІНКИ З ЩОДЕННИКА
Після дванадцятиденних боїв під Львовом запала зловіща тиша. Вона тривала всього одну добу. 22 вересня прийшла звістка, що російські війська вступають в місто. Цей момент був одним із найтрагічніших в моєму житті. Вони сказали нашим солдатам зібратися біля D.O.K., звідки б їх відпустили неушкодженими і зі зброєю. Однак москалі не дотримали слова. Декого з них вони арештували, а інших застрелили. Це був початок переслідувань. Одразу ж наступного дня вони почали впроваджувати зміни. В моїй школі вони вигнали директорку, а замість неї поставили якогось москаля, який був не дуже розумний і ні в чому не розумівся. Мій дідусь залишився в нашому маєтку у Волинському воєводстві. Банда хотіла його вбити. Вони покрали весь інвентар сільськогосподарську техніку. Фіранки і гаптовані покривала в головному будинку місцеві жінки подерли і поробили собі з них фартухи і хустки. Весь кришталь був розбитий в друзки. Прислужника, який намагався обороняти будинок, жорстоко побили і кинули в канаву. Мій дідусь два дні переховувався в погребі, лежачи під снопами конопель. Один з ватажків банди, який прибув пізніше, знайшов його в погребі і привів до начальника. Але той не захотів його прийняти. Наступні десять днів дідусь прожив в будинку конюха. Через десять днів приїхала комісія і йому дозволили поїхати до Львова. Дідусь приїхав худий, розпатланим, а його одяг був подертий. Але ми були щасливі, що він був знову з нами, бо ми вже думали, що втратили його. Різдво було дуже сумне. На саме Різдво нашу фабрику націоналізували, а нам звеліли забиратися геть. Ми зняли приміщення в монастирі і прожили там до нашої депортації. Ближче до Великодня проводилися вибори. Всі без винятку були змушені голосувати. В нашому окрузі вибори проходили в будинку власника парового млина (самого власника звідтам вигнали). Мої батьки теж пішли голосувати, однак ні батько, ні матір не вкинули свої голоси до урни. Після виборів нам пообіцяли приємну несподіванку і от настав її час. 13 квітня 1940 року нас схопили і вкинули в вагон для худоби. Батька не було вдома, він поїхав кудись по справах. Зранку ми чекали на станції. Мій батько прийшов і хотів приєднатися до нас у вагоні, але наглядач вагону сказав, що мовляв, наш батько виявився зайцем, який втік від нас. Це, звичайно, була неправда. В цей день я востаннє бачила батька. 14 квітня поїзд рушив, забравши депортованих до Сибіру. Тільки Богу відомо, чому ми зазнали такої жорстокості. В перший зимовий переїзд (10 лютого 1940 р.) маленька дочка кузини моєї мами замерзла насмерть у вагоні. Вони викинули її тіло через вікно. Без жодних похоронів маленька крихітка була залишена у ворожій країні. Самі ми теж не були певні своєї долі. Солдати, що охороняли поїзд, ставилися до нас так, наче ми були худобою, а не людьми. Нас везли в вагоні для худоби 22 дні і нам жодного разу не дозволялося покидати його. Та незважаючи на це ми не падали духом. 29 квітня ми врешті приїхали в стару казаську діру, яка звалася Семипалатинськ. На станції нас стрічав голова НКВД. Нас розсадили в машини і порозвозили по колгоспах і цегельнях. На третій день вони погнали людей працювати на цегельний завод. Платня була мізерна. При будь-якій нагоді голова НКВД грозив нам тюрмою. Так серед чужих людей і важкої праці пройшло літо. Потім настала зима і почалися морози. Брак палива був нашою найбільшою проблемою. Проте ми якось давали собі раду. Одна з наших жінок, матір трьох дітей, жила в дуже холодній прибудові. Вночі постіль примерзала до стін, а діти мерзли, як цуцики. Матір, хоч і знаючи, що крадіжка карається ув’язненням, в розпачі взяла відро і набирала вугілля. Її побачив один старий козак і видав її органам. За цей злочин жінку засудили до року у в’язниці. А її дітей відправили по різних російських сиротинцях. Таким чином вони намагалися стерти національну ідентичність польських дітей. Ми робили те ж саме, що і ця бідна жінка. Жахливий холод дуже виснажував. Ми знали, що наші «стражі» пограбували наш маєток і кинули нас напризволяще. Весною з наказу місцевої влади, ми були змушені перебратися в інше місце, бо почалася повінь. Після того, як повінь зійшла ми повернулися до важкої праці на цегельному заводі – мішання глини і ліплення цегли. Несподівано сталася жахлива подія, яка вразила кожного на заводі. 24 червня моя молодша сестра і одна подруга, яка була старша від мене, потонули. Більшовики, які пливли човном по ріці, бачили, як дівчата щораз виринали на поверхню. Ще одна дівчина, яка була з ними, і стояла на кладці, благала їх врятувати її друзів, на що ті відповіли, що їм не дозволено. Так, вони не могли. Вони могли грабувати нашу країну. Вони хотіли поменше свідків своїх злочинів. Їхнє сумління не було чистим. Вони знали, як багато невинної крові кличе про помсту з небес. Після похоронів життя увійшло у свій звичний ритм. А тим часом вони арештували чотирьох польських жінок, які намагалися втекти. Радісний день настав, коли був підписаний пакт між Польщею і Росією. Всі очікували, що їхні рідні будуть звільнені з тюрем. Умови на заводі покращилися. Нам сказали обирати, або ми залишаємося працювати, або ми покидаємо наше житло. Ми обрали друге і перебралися в Семипалатинськ. Багато поляків залишилися на заводі. Одного старого змушували працювати, аж поки той не надірвався і не помер. Його тіло лежало на вулиці три дні, бо не можна було допроситися гробу. Настало Різдво 1941 р. Перед самими святами ми отримали звістку, що батько в Туркестані. Дні пролітали в очікуванні. А тоді прийшла звістка від делегата про те, що батько помер від тифу. Я не тямила себе від горя, а бажання розплати не давало мені спокою. Та врешті я була змушена змиритися зі своєю долею. Від’їзд. Після багатьох труднощів наш делегат нарешті зумів добитися для нас місця у вагоні разом з сиротинцем до Кітаба. Там ми пробули кілька місяців, а тоді переїхали в Красноводськ, а звідтам човном до Персії. Після стількох жорстоких випробувань у нас з’явилася іскра надії на повернення до нашої любої Польщі.
***
Слід Словіка зостається
Коли Барбара разом зі своїм чоловіком випадково натрапили на ім’я її дідуся Болеслава Словіка на моєму блозі, вона дуже влучно написала: «На жаль, мій дідусь продовжує гратися зі мною в піжмурки, виявляючи себе крапля по краплі, а я досі не маю його фото. Його життя закінчилося в чужих безплідних землях Казахстану, однак сам він продовжує жити у вулицях його такого любого Львова».
І справді, майже сто років опісля він продовжує жити і служити місту. Його сліди у Львові зостаються і надалі.
Текст і фотографії: Арета Ковальська
Переклад: Оксана Карпа
Вражаюча історія. Дякую.