Наталія Храбатин

На будівельників попит був завжди, й в усі часи цей фах давав заробити на кусень хліба з маслом. Чудові станиславіські будівлі, декотрі навіть гордо названі іменами власників Басса, Гаусвальда, Гравера, насправді, окрім архітекторів, мають ще й інших авторів – будівельників, імена яких годі шукати в архівах. А як же жилося і працювалося будівничим старого міста?

Будівельні роботи у «польський» період регулювалися Розпорядженням Президента Речі Посполитої від 16 лютого 1928 року «Про будівельне право та побудову осель», роз’яснювальними документами міністерств та місцевої влади. Органом, який керував усіма будівельними роботами в Станиславіському воєводстві, була Дирекція громадських робіт, яка на початку 1930-х років працювала під головуванням інженера Полуднєвського. З 1928 року у містах з населенням більше 5000 чол. почали створюватися Комітети розбудови на чолі з міським головою чи його заступником. Завданням Комітетів, крім іншого, була розробка програми розбудови міста з метою не допустити хаотичної забудови неоднорідними будівлями, яка псує загальний естетичний вигляд.

Місцева влада всяко сприяла розбудові міста, навіть списувала заборгованість за позики, які брали городяни для післявоєнної відбудови осель.

Жодне будівництво не могло розпочатися без отримання відповідного дозволу. Воєвода давав дозвіл на будівництво пам’ятників та встановлення меморіальних таблиць. Проекти громадських споруд – театрів, кінотеатрів, шкіл, лікарень, готелів, торгових приміщень та ін. – подавалися Дирекції громадських робіт для затвердження та надання дозволу на будову. Дозвіл на будівництво приватних осель та гаражів давала місцева влада.

На проектах, після перевірки їх відповідності до місцевості, ставився надпис «згідно з планом реально».

Коли запланована будівля порушувала естетику міського ландшафту, з метою збереження загального краєвиду та його особливостей, згідно зі ст.337-338 Розпорядження Президента, можна було відмовити у дозволі на будівництво.

Магістратура могла встановлювати і свої обмеження на будівництво. Так, наприклад, у Станиславові на початку ХХ століття діяло обмеження на зведення будівель вище двох поверхів у «дачній зоні» (район парку). І тільки в 1911 році тут була побудована перша триповерхова оселя по вул. Матейка, 53. Але, за твердженням краєзнавця М. Головатого, її власнику М. Нойману довелося домагатися дозволу на таку забудову аж у Львові!

Будівельні організації вибиралися на основі конкурсу. Вигравала та організація, кошторис якої виявлявся найменшим. Зрив термінів будівництва загрожував забудовникам великими штрафами.

Конкурси проводилися також і на кращі проекти будови. Одна цікава історія ще «австрійської» доби пов’язана з побудовою театру на площі Міцкевича (тепер – обласна філармонія). У конкурсі на кращий проект переміг невідомий під псевдонімом Лірник, як потім виявилося, це був інженер-залізничник Йозеф Лапіцький. Громада міста відзначила його проект золотим перснем.

Дирекція громадських робіт періодично проводила перевірку правильності надання дозволів на будівництво. За недбалість при виданні дозволу на будову міські голови несли дисциплінарне покарання, інші – могли і втратити роботу. Тому, мабуть, і про випадки корупції не відомо. Винятком може бути скандал у 1937 році, який виник у зв’язку з надто дешевим продажем муніципальної землі бургомістром Здіславом Стронським Міністерству пошти і телеграфу під будівництво пошти, яку й зараз, правда, вже в перебудованому вигляді, можна побачити на Вічевому майдані.

Будівельні роботи проводилися під наглядом технічного керівника будівництва. Кандидатури таких керівників магістратами та гмінами (общинами) подавалися до Виділу повітового, де затверджувалися з врахуванням кваліфікації, фахових знань, реального часу роботи на будівництві, свідоцтва моральності. І таких спеціалістів було небагато.

У 1928 році інженерами, які мали право керувати будівництвом у Станиславові, були: Ферман Юліуш, Катц Мауріций, Ліберманн Леон, Макульський Тадеуш, Петелянс Фердинанд, Плятзер Максимільян, Площак Ян, Вогель Йона, Веттсман Густав та Захар’ясевич Кароль.

У Косові такі функції виконував Гзайкевич Міхал, у Стрию – Василевський Зигмунт, у Снятині – Ченкєскій Вінсент та Гавлік Міхал, у Коломиї – Піскозуб Ян та Грюдберг Йозеф, в Калуші – Юліуш Порай-Мадейскій, у Надвірній – Кулаковський Броніслав.

За якість будівельних матеріалів несли відповідальність самі майстри.

Проте значення простих робітників на будові важко переоцінити, тож і оплачувалися їхні послуги відповідно. Робочий день на будівництві тривав 8 годин, зарплата кваліфікованого будівельника була вища від середньої. Так, у першому кварталі 1927 року оплата праці за день становила: каменяр – 9-11 зл., робітник некваліфікований – 2-3 зл., тесля – 6-7 зл., маляр – 5-6 зл., працівник з механізмами – 7-8 зл., робітник дорожній – 3-4 зл., коваль – 5-6 зл., помічник віком до 16 років – 2-2,5 зл., жінка – 2,5 -3 зл. (Нагадуємо, що середня місячна зарплата кваліфікованого працівника становила тоді 100 зл.).

Будівельні матеріали у Станиславові були недешевими:

• цегла звичайна – 1000 шт. – 70 зл.;
• пісок річковий – 1 м куб. – 4,5 зл.;
• вапно гашене – 10 кг – 3,5 зл.;
• цемент в бочках – 100 кг – 21 зл.;
• цвяхи – 1кг – 1 зл.;
• дріт – 1 кг – 90 грош;
• залізо – 1 кг – 45-55 грош;
• дерево смерекове – 1 м куб. – 110-120 зл.;
• дерево дубове – 1 м куб. – 180-200 зл.;
• бляха оцинкована – 100 кг – 115-118 зл.;
• кахлі поливані для печі – 1 шт. – 1,6 зл.;
• глина для печі вогнестійка – 100 кг – 50 зл.;
• скло – 1 м кв. – 5,2 зл..

Звичайно, що при таких цінах і будівництво було дорогим. В Державному архіві Івано-Франківської області зберігся виконавчий кошторис на будову в 1931 році двоповерхового гаража по вул. Домбровського, 17 (тепер – вул. Марійки Підгірянки). Загальна вартість робіт становила фантастичну суму – 66 522 зл., з них за роботи земляні оплачено 1553 зл., бетонування та робота каменярська – 27478 зл., теслярство – 12315 зл., покриття даху – 3787 зл., столярство – 6138 зл., роботи слюсарсько-ковальські – 1986 зл., малярство – 1051 зл., склярство – 281 зл. Нагляд за будівництвом теж оплачувався і обійшовся у 1067 зл. Також було оплачено за проведення телефону, водопровід, каналізацію, електрику. Нічогенький був гараж – кращий за більшість тогочасних квартир!

Джерело: Галицький кореспондент