Григорій Сивохіп

Невблаганний плин часу забирає з міського простору залишені нашими предками атрибути давнього минулого, якими ми зараз пишаємось, які з гордістю показуємо гостям міста.

Ще дотепер милують око сучасника збережені давні будівлі, які ніколи не повторюють одна одну. Явним дисонансом є будівлі, створені в 50-літній радянський період жодної, достойної уваги, споруди. Зате цей період найбільше доклався до нищення багатьох об’єктів під різними приводами. Очевидно, нове небачене суспільство, надумане “великими мрійниками”, реалізоване міжнародними авантюристами, не можна було збудувати на фундаменті “буржуазної” культури. Провідники того періоду були виховані на традиціях радянського “естетизму”. Використовуючи міцні давні фундаменти, безжалісно реконструйовувались старі кам’яниці і надбудовувались поверхи, зносились ошатні дахи. При цьому, нібито для гармонізації споруди, нищилась оригінальна декоративна ліпнина, будинки перетворювались в типові “коробки”. Під благовидним приводом “відкриття міського простору для трудящих” у 70-ті роки минулого століття зносились майстерно ковані паркани, зокрема, на вул.Т.Шевченка, А.Міцкевича, І.Франка. За винятком кількох старших містян, громадяни міста байдуже спостерігали за цим вандалізмом прийшлої влади, місцеві архітектори слухняно узаконювали ці “перетворення”. Цей період порушив давні традиції майстерності, перервалась тяглість передачі фаховості з покоління до покоління.

В інтер’єрі міста ще залишилась незначна кількість виробів давніх майстрів-металістів: вітражні вікна, двері, брами, паркани, огорожі балконів, сходові перила, підвальні решітки. Переважно вони знаходяться в досить занедбаному стані, часто варварськи ремонтовані чи перероблені.

Допитливого сучасника не може не вражати функціональність дизайну, загальна гармонія цих виробів. Особливо дивує якість виконання, ретельність з’єднання окремих елементів, враховуючи тогочасний рівень технологій, матеріалів, обладнання та інструменту, нерозвиненість технології зварювання.

Давні майстри часто позначали свої вироби, залишаючи на них свої особові клейма або фірмові знаки, деколи вказуючи також свою адресу і телефон, не забували згадати Дрогобич. Такі своєрідні візитки формували відповідальність за виконану роботу, гарантували якість виробу, служили своєрідною рекламою для потенційних замовників. Завдяки цьому ми зараз можемо ідентифікувати авторів виробів.

Порівнюючи з ними сучасні об’єкти малої архітектури міста, мимоволі задумуємось, чи теперішні виконавці робіт в місті (не наважуємось назвати їх майстрами) насмілились би залишити свої реквізити на виробах. Викликає здивування, як ці нефаховані майстри, без знань основ технічного дизайну, норм ергономіки, допускаються до виконання різних робіт в місті.

В довоєнні часи в Дрогобичі існувала чітка система підготовки фахівців слюсарної справи, яка передбачала сувору ієрархію: термінатор (учень)- челядник (помічник майстра)- майстер. Щоб отримати кваліфікацію помічника майстра після закінчення терміну навчання термінатор мусив пройти складні випробування фаховості, скласти екзамен перед суворою комісією, в яку входили кращі слюсарі міста. Поза межами цехів і майстерень були в місті й так звані “партачі”, які працювали без ліцензії, але з ними магістрат та поважні замовники не хотіли мати справ.

Тоді в місті діяла професійна спілка металістів, офіс якої знаходився в Робітничому домі на теперішній вул. Т.Шевченка. До спілки входили найкращі слюсарі міста.

Доречним буде пригадати наших давніх майстрів-металістів – фахівців слюсарної справи, які залишили свій слід в міському просторі. Адже пам’ять про минуле допомагає глибше зрозуміти сучасність.

На вул. Бориславській, 8 в довоєнний час працювала слюсарна майстерня Й.Бреннера і М.Волосянського. Залишились ще вироби з металу цієї майстерні. Зокрема, це флюгер з вежі міської ратуші, який зараз зберігається у фондах музею “Дрогобиччина”. Фаховий опис цього майстерного виробу зробив Володимир Пограничний (В.Садовий. “Герб Дрогобича- окраси Прикарпаття”. 2016). Знаменно, що на ньому зображено символ міста – 9 бочок солі. Популяризація герба міста була б не зайвою і в сучасний період. Цей вітровказ був знятий в перші роки радянської влади в місті для звільнення місця під прапор. Звичка вивішувати на найвищій точці міста свій стяг притаманна завойовникам і тоталітарним режимам, то ж у вільній Україні мала б відійти в минуле. І флюгер, скоріш за все, його копія, повинен повернутись на своє історичне місце. Завдяки фірмовій табличці на вхідних дверях медичної бібліотеки (вул.Т.Шевченка, 11) дізнаємося, що це виріб майстерні Й.Бреннера і М.Волосянського. Виконані в сецесійному стилі, двері виділяються своєю гармонією. Очевидно, що решітка над дверима, дещо спотворена пізнішими переробками, виготовлена цією ж майстернею. За ідентичністю стилю, решітки всіх вікон партеру так само виготовлені цією майстернею.

Цікаво, що локація цієї майстерні зберегла свій професійний “металічний” профіль до цього часу. В різні періоди тут розміщувались дільниця Міськпромкомбінату, балонний цех заводу газової апаратури. Зараз тут працює єдине в Україні Проектно-виробниче підприємство “Енергія”, яке спеціалізується на проектуванні й виробництві обладнання для будівництва і ремонту магістральних нафто- і газопроводів, зокрема, очисних і ізоляційних машин. Це підприємство трансформувалось з Проектно-конструкторського і технологічного бюро ВПО “Союзгазмашремонт” Мінгазпрому. Організатор цього бюро Віктор Бараненко, будучи за захопленням художником-пейзажистом, з розвиненим почуттям прекрасного, особисто розробив проект паркана для виробничих приміщень, як наближену копію знаменитої решітки Літнього саду у Санкт-Петербурзі, яка увійшла в світові каталоги дизайнерських творів.

Частина приміщень давньої майстерні була знесена у 1979 році при побудові 9-ти поверхового адміністративного корпусу. Решта приміщень далі використовуються для виробничих потреб.

За цією ж адресою в довоєнний період знаходилась Палата мір (Уряд мір- за тодішньою термінологією). Очевидно, і в ті часи метрологічна служба, єдність вимірів були актуальними для забезпечення виробничих процесів.

Тут же знаходилась, за твердженням І.Губицького, майстерня Штаєра, яка “лагодила вози та фіакри” (Р.Пастух. Вулицями старого Дрогобича. 1991). Документально підтверджується локація механічної майстерні Йосифа Штаєра за адресою вул.Бориславська, 14, тобто вже за вул. Солоний Ставок, очевидно в дворі існуючого зараз будинку на розі вулиць (Spis Abonentów Siece Telefonicznych w Polsce. 1931/32 r). В краєзнавчій літературі також вказується місцезнаходження майстерні Бренера на вул.Війтівська Гора (Р.Пастух. Дрогобич у прізвищах, датах, подіях і фактах. 2002).

На вул. Бориславській знаходилось ще декілька майстерень слюсарного профілю. Зокрема, на місці адміністративно-побутових приміщень Машинобудівного заводу працювала котельна фабрика Озіяша Купфермана, яка виготовляла різного роду клепані ємності, в основному для потреб нафтопереробки.

Корінний дрогобичанин, слюсар за професією, Іван Губицький згадує про слюсарну майстерню Руца поряд з майстернею О.Купфермана (Р.Пастух. Вулицями старого Дрогобича. 1991). Слюсарну майстерню Леона Русса на вул. Бориславській (“майже в 3 км від центра міста”) згадує його термінатор (учень) Бено Шрайєр (1924-1998). В цій майстерні працювало два челядники та три термінатори. Він залишив свої спогади про Дрогобич, зокрема – про слюсарів міста, про нелегку долю термінаторів (бюлетень SPZD №22). З гіркотою він згадує своїх вчителів Л.Русса та М.Шварца, які хоча і ніби були борцями за соціальну справедливість (сповідували марксистсько-ленінську ідеологію) вели себе зі своїми підопічними по-хамськи, свої промахи в роботі відбивали на них (могли зі злості запустити в учня молоток чи букфель [ножівка до металу]). Так само комуністом був Бреккер-молодший, який працював в батьковій слюсарній майстерні, він очолював дрогобицький комуністичний осередок з троцкістським ухилом (І.Сивохіп. Спогади). Майстерня Л.Русса спершу виготовляла бляшані скарбнички (пушки) для пожертв фонду KKL (Землі Ізраїлю в Палестині), які замовляла єврейська агенція “Сохут” і розповсюджувала по всьому світу. З часом попит на ці скарбнички впав і Л.Русс почав виготовляти гофровані віконні та дверні ролети, більш якісні і витончені, а тому дорожчі, ніж інший виробник ролет Н.Зайферт. Він ставив особливо високі вимоги до якості виконання виробів, сам володів добрим художнім смаком. Активізувалась робота майстерні в 1926 році, коли купець Рапопорт почав будувати Торгову галю на Малому Ринку, щоб ліквідувати вуличну торгівлю (Б.Шраєр). Слюсар Мойсей (Мошку) Шварц якимось чином зумів вибити велике замовлення ролет для цієї будови і став партнером Л.Русса. На жаль в місті, здається , не залишилось тих артистичних ролет. Очевидно, під час реконструкції торгової галі під гуртожитки вони були демонтовані. Про майстерність Л.Русса можна пересвідчитись, оглянувши двері та вікна його роботи на вул.А.Міцкевича, 9 та вул.Шкільній, 8. Ці вироби є зараз в досить запущеному стані, постраждали від вандальних ремонтів мешканцями будинків, які так і не виробили поваги до майстерної роботи майстра.

Останні двері насправді знаходяться на початку давньої вул. Столярської, яка через нерозважливе рішення міського чиновника зникла з карти міста. Вона до вул. Шкільної не має жодного стосунку, хіба що розташована поруч. Їх розділяє історична “цехова” вул.Слюсарська, яку депутати (“патентовані патріоти”- за І.Франком) на поч. 2000-х років перейменували. Такі історичні назви вулиць треба особливо шанувати і зберігати (і оберігати від запопадливих лобістів перейменувань), адже вони фіксують на місцевості локації давніх ремісничих  цехів, інформують нащадків про промисли, які практикувались в місті. В минулому цехи мали особливі заслуги перед містом, бо забезпечували оборону його, підтримуючи міський вал і огорожу в бойовому стані, а в разі нападу ворога- відстоювали свою дільницю оборони. Цехи самі себе забезпечували зброєю та порохом – таким був їх громадянський обов’язок.

Поруч з вул. Столярською на неіснуючій зараз вул. Токарській знаходилась майстерня слюсаря Станіслава Вишинського (проживав на вул. Зварицькій, 29). Паркани роботи цього майстра збереглись ще на вулицях І.Франка, 12/1 і 14 (з боку вул. Нижанківського), Маріїнській, 14. С.Вишинський викладав слюсарну справу в Середній технічній школі на вул.Рихтицькій (тепер- механіко-технологічний коледж). Нагадаємо, що вул.Токарська знаходилась на місці теперішнього готельно-туристичного комплексу “Тустань” (пл.Т.Шевченка), зі східної сторони площі вже неіснуючої автобусної станції.

На цій же вул.Токарській, 4 розміщувалась художньо-слюсарна і будівельна майстерня Ефроїма Лебера. В місті зберігся єдиний, позначений логотипом, виріб цього майстра- паркан та брама колишньої єврейської лікарні (тепер- дошкільний навчальний заклад “Волошка”) на вул.П.Орлика. Паркан до невпізнання поламаний вандалами ще в радянський період. Цей майстер мав також концесію на ремонт ваг.

На бічній до вул. Бориславської- вул.М. Шашкевича, 9 знаходилась слюсарна майстерня Зайферта, який залишив чи не найбільше свідчень своєї діяльності в місті. Майстерня виготовляла гофровані ролети, сейфи, замки, металеві ліжка, двері та вікна, інші металеві вироби. Ще збереглись ролети з його фірмовими табличками на вікнах та дверях давньої “Нової аптеки під Соколом” А. і Ю.Сімонів (вул.Т.Шевченка, 15), у дворі будинку (вул.І.Мазепи, 4), лікарні, побудованої власним коштом доктором Броніславом Козловським (вул.Трускавецька, 67). Вхідні металеві двері історичного та соціально-гуманітарного факультетів ДДПУ ім.І.Франка (вул.Лесі Українки, 46) роботи Н.Зейферта дотепер виконують свою функцію. Старші дрогобичани ще пам’ятають вхідні двері і вікно над ними будинку теперішньої поліції (вул. Стрийська, 22) роботи цього майстра. Зараз вони знаходяться в приватних руках. Збереглись вітражні вікна з фірмовою табличкою цього майстра на сходовій клітці кам’яниці Й.Фрідмана (вул. І.Мазепи, 8). Паркан будинку на вул..І.Франка, 27 позначений логотипом “Н.Зайферт артиста” (за теперішньою термінологією- художник). Зберігся дверний замок роботи Н.Зайферта в церкві Преображення Господнього в Тустановичах (Р.Пастух, П.Сов’як, І.Шимко. Дрогобиччина: свідки епох. Кн.2. 2012).

В приміщеннях майстерні Н.Зайферта в післявоєнні часи працювала дільниця Міськпромкомбінату, яка частково зберегла спеціалізацію (ліжка, сейфи, духовки), хоча якість та дизайн продукції значно уступали довоєнному рівню. Після ліквідації Міськпромкомбінату тут розміщувались виробничі  приміщення ЖЕК ? 4 до його входу в ЖЕО. Пізніше недовгий період тут розміщувався приватний музей мотоциклів. В даний час приміщення передані кримськотатарській громаді. В адміністративно-житловому будинку Н.Зайферта, розташованому поруч, в партері проживав партнер Й.Бреннера М.Волосянський. Під час німецької окупації (1941-1944 рр.) він у підвалі переховував євреїв, забезпечуючи їх харчування. На поверсі в цей час проживав функціонер гестапо. Як згадує Б.Шраєр, М.Волосяґнський був надзвичайно щляхетним і відважним чоловіком. Про М.Волосянського, який врятував 39 євреїв, згадує також давній дрогобичанин Фелікс Вексельберг (Ф.Вексельберг. Записки негероя. 2016). Він проживав разом з Бреннером на вул.Бориславській, 27 (тодішня нумерація будинків).

Маємо в місті історичний паркан навколо школи ? 4 та, частково, спортивної школи ім.І.Боберського, решітка якого в 1956 році перенесена з огорожі костела Св.Варфоломія. Збереглась табличка на ньому, яка називає фундатора ксьондза Казимира Котулю. Завдяки наполегливій боротьбі міської влади з несанкціонованою рекламою, тепер нарешті відслонилась ця пам’ятна таблиця. Частина недостаючих секцій цього паркана, виготовлена при будівництві огорожі – наочний приклад нефаховості спеціалістів цього періоду. Краєзнавець Петро Сов’як стверджує, що решітку цього паркана виготовив Мороз з вул. Стрийської (Р.Пастух, П. Сов’як, І.Шимко. Дрогобиччина: свідки епох. Кн.2. 2012). Цікаво б було визначити, чи то Гнат Мороз (? 52), чи Михайло Мороз (? 178). Останній – це той коваль, у якого вчився батько І.Франка Яків.

Необхідно пригадати також слюсаря Дмитра Татарського, який мав майстерню і проживав на початку вул. Лесі Українки (тепер тут розмістився магазин “1000 дрібниць”). Він трагічно загинув під час “кривавих виборів” 19 червня 1911 р. (Р.Пастух. Вулицями старого Дрогобича. 1991).

В порівнянні з виробами слюсарів дрогобицької школи відрізняється за стилем робота стрийського майстра Яна Верштайна – двері та, ймовірно, вікно над ними, які прикрашають віллу Йонаша Гершдерфера (тепер- реабілітаційне відділення лікарні) на вул. І.Франка, 16. Вони виконані в стилі необароко. Він був власником фабрики машин, ливарні заліза та металів (тодішня вул. Фредра, 2). Роботи цього майстра: броньовані двері, шафа-сейф ще збереглись у приміщенні філії Ощадбанку (пл. Замкова Гора, 3), завдяки тому, що ця будівля від побудови дотепер зберігає своє цільове призначення фінансової установи (в різні періоди – Авансове товариство, Банк регіонального господарства, Ощадкаса) та дбайливості теперішніх господарів.

Завдання громадян міста-сучасників зберегти для нащадків роботи давніх майстрів слюсарної справи. Як мистецькі та історичні пам’ятки, їх потрібно оберігати, реставрувати, не допускати заміни на однотипні сучасні. Необхідно скласти реєстр цих пам’яток для подальшої їх охорони.